Імена 60 визволителів городищенського села встановила разом зі своїми учнями сільська вчителька.

Маючи за плечима вісім десятків років, Ольга Підгрушня з Вербівки, що на Городищині, й далі очолює створений нею двадцять років тому музей. Веде листування з архівами, музеями, ветеранами війни, віддає частинку своєї душі справі вшанування пам’яті про воїнів-визволителів, про героїв минулої війни.

Народилася Оля Качка (це її дівоче прізвище) у 1928 році в бідній селянській родині. Першим спогадом її дитинства є Голодомор 1932–1933 років. Пам’ятає, що доводилося їсти листя та глей з вишні, пити відвар з бур’яну. Мати працювала тоді у колгоспі, а батько був чоботарем. Шив валянки, чоботи та інше взуття. Мав свою невеличку майстерню біля Вільшанського цукрового заводу у їхньому селі. За роботу люди давали крупу чи якісь інші продукти. Це й врятувало сім’ю від голоду. Згодом майстерню закрили, і батько пішов у колгосп. Працював рільником, а вечорами підробляв шиттям взуття.

До війни Оля встигла закінчити п’ять класів. Подальше навчання перервала війна. 23 червня 1941 року батько пішов у Вільшану до військкомату, а через 2-3 дні уже був на фронті. Десь поблизу Канева він потрапив у оточення, а через декілька місяців повернувся додому. У 1942 році німці призначили його старостою у село Тихі Верби. Відмовитися було неможливо. Німці могли розстріляти чи кинути до концтабору. Мабуть, хтось його рекомендував окупантам, адже Микита Качка був грамотним, мав середню технічну освіту і не був комуністом.

Батько змушений був виконувати ці обов’язки. Але в той же час він допомагав жителям села уникнути набору до Німеччини. Старався попередити про облави і цим урятував чимало молоді. А ще, ризикуючи власним життям, на підводі під сіном відвіз пораненого комуніста Ромашина у Квітчанський ліс до партизанів. Тому в 1944 році він не зазнав репресій, а знову пішов на фронт. На початку 1945 року був поранений і після лікування у військовому госпіталі в Сочі комісований як інвалід війни.

Від допомоги фронту до створення музею

Відразу ж після звільнення села Олю направили до медсанчастини при військовому госпіталі, що почав діяти на території заводу. Вона прала бинти, халати і відносила їх до госпіталю. А за направленням сільради нарівні з дорослими ще й працювала на розчищенні від снігу дороги з Товстої на Вільшану.

Школу дівчина закінчила у 1949 році у Вільшані. Того ж року вступила на математичний факультет Черкаського педінституту. А з 1951 і наступні 33 роки працювала вчителькою математики і фізики Вербівської середньої школи. Ще на початку педагогічної діяльності зацікавилася пошуковою роботою. Власними зусиллями організувала в школі музей-кімнату та загін "червоних слідопитів". У цьому загоні переважали не відмінники, а навпаки – шкільні хулігани. Проте добрі справи "слідопитів" перевиховували їх на краще.

Під керівництвом Ольги Микитівни загін відшукав у документах архівів, музеїв, госпіталів імена 60(!) осіб, які загинули в боях за визволення села і вважалися невідомими. По 46 із них були знайдені родичі, яким були надіслані повідомлення про місце загибелі і поховання. У Вербівці побували родичі воїнів-визволителів з Росії, Білорусії, Казахстану, Киргизії та інших республік СРСР. І кожен такий візит мав свою історію. Ось одна із них.

У далекому казахському містечку, в лікарні для онкохворих помирав ветеран, син загиблого ветерана. Він не знав, де загинув і похований його батько. У лікарні був похмурим, безрадісним і декілька днів ні з ким не розмовляв. Здавалося, що вже ніхто в світі не зможе його вивести з такого стану. Аж ось одного дня він пожвавішав, забігав по палаті і, радісно викрикуючи, почав звертатися до всіх присутніх: "Нашла! Она нашла! Пидгрушняя нашла!" А в руці він тримав лист із Вербівки. Через декілька днів ветеран помер, але встиг повідомити новину синові. На місце загибелі діда приїхав онук...

День Перемоги щороку відзначався у клубі урочистим заходом. А закінчувався на подвір’ї Ольги Підгрушньої за святковим столом. До цього дня господиня пекла особливий хліб і пригощала ним своїх гостей. Хтось із приїжджих сказав їй: "Ти людям даєш добро, а тобі Бог дає!" І це дійсно так. Шану і любов рідних, учнів, односельців, гостей села вона заслужила по праву.

У 1989 році музейна кімната була перенесена до старої школи і набула статусу громадського музею історії с. Вербівка. В цій справі допомогу надало керівництво колгоспу та сільрада. Музей має три кімнати і до 2 тис. експонатів. На жаль, вберегти все це важко. Знайшлися варвари, які покрали з музею ордени, медалі і навіть... бивень мамонта. Міліція повернула лише ювілейні медалі, все інше – зникло.

Проте й сьогодні Ольга Підгрушня продовжує турбуватися про музей, про патріотичне виховання молоді. Вона й далі веде свої пошуки. Її часто навідують діти, онуки, сусіди. Вона не сама, бо завжди жила для людей.